Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

Біля входу на подвір’я Мохаммеда стояв син брата в перших його батька, Джамуха – між друзями просто Джума.

Джума курив «клеопатру». В сутінках його зелені шорти таємничо світились.

– Мир тобі, – привітався Саїд.

– І тобі мир, і хай буде з тобою благодать Найщедрішого, – відповів Джума. – Як справи, Саїде? Давно не бачив тебе.

– Слава Аллаху, – відповів Саїд. – А в тебе?

– Слава Аллаху.

– А ти не підеш усередину? – поцікавився Саїд, як завжди, трохи нерішуче.

– Ні, – сказав Джума. – Я стерегтиму вас.

– Стерегти? Від кого?

– Від усяких, – сказав Джума і міцно затягнувся «клеопатрою». – Гарного вечора.

* * *

Хаміда спостерігала за чоловіками на відстані. Вона перейшлася вулицею аж до моря і розчаровано буркнула собі під ніс:

– А чорт би тебе взяв, Джамухо!

Поки там що, сутінки переросли у цілковиту темряву.

Тривали безмісячні дні осіннього місяця Шаввал. У темряві Хаміда ледь не стукнулася об пальму біля дому Заєда.

– Зараза, – просичала вона крізь тканину на обличчі.

Хоча… Хаміда ще раз глянула в бік Джуми, роззирнулася по боках і, незважаючи на вік, почала швидко, мов кішка, дертися пальмою вгору, на дах.

* * *

У кімнату, куди зайшов Саїд, напхалося з десяток бедуїнів, усі – його родичі. Під стелею обертався вентилятор, але всі вікна були зачинено, тож у кімнаті зробилося парко. Саїд роззирнувся і втер піт із чола краєм хустини.

Бедуїни сиділи півколом. Біля стіни, спершись спиною, сидів його постоялець. Той, що винаймав будинок із фіговим деревом. Той, з Укранії. Саїд так і не зміг запам’ятати його імені, тому звертався до нього зазвичай «май френд» – «друже». Біля ніг гостя стояла тарілка з фініками. Поруч, на таці, стояв чайник. Мохаммед Сулейман наливав гостеві чай.

– Мохаммед Сулейман, Ісмаїл Сулейман, Ахмед, син Ібрагіма, – перелічував Саїдів постоялець мовою Корану з місцевим акцентом. – А це хто? Абдул? Маленький Абдул? Не може бути!

– Абдул, Абдул, – загули чоловіки.

– Май френд, – сказав Саїд, – що діється?

– А, ось і Саїд! – сказав постоялець Саїдові, і Саїд відчув, як серце йому пішло в п’ятки. – Ну ж бо, Саїде, голубчику, підійди до мене, дай я тебе обійму. Ти не впізнаєш мене?

– Ні.

– Я твій діде, Саїд. Впізнаєш? Я твій дід, Хамада ібн Бенеді аль Туейрі. Тепер впізнаєш, Саїде?

Саїд розгублено водив очима по кімнаті. Усі дивилися на нього в очікуванні, й Саїд, щоб не підвести родичів, упав до ніг постояльця.

– Дідусю! – вигукнув він, і очі його самі наповнилися слізьми. Внутрішньо Саїд так і залишився стояти, здивовано перепитуючи себе: «Дідусю?! Що, в біса, діється?».

– Саїде, ти вже такий великий! Такий дорослий! – постоялець поцілував його в обидві щоки. – Я бачив твоїх діток, Саїде. Цілих двоє. Ти молодець, Саїде.

– Я старався, дідусю, – сказав Саїд крізь сльози, дедалі менше розуміючи, кому ж він зараз відповідає – хлопчакові-постояльцеві з Україні чи своєму покійному дідусеві, який вирішив у такий дивний спосіб відвідати онуків. – Я так старався… Але ж… Але ж як таке може бути?

* * *

Хаміда спритно перескочила з даху будинку Селмі на будинок Діяба і під прихистом темряви перейшла на дах сімейної мечеті родини Туейрі. Хаміда зачаїлася за коробком кондиціонера на даху. З мечеті виходив старенький імам Мусса.

Хаміді залишалося пробігтися по мечеті та скочити на дах дому Мохаммеда Сулеймана просто за спиною в Джуми.

Імам підвів голову, ніби відчув негаразд. Хаміда могла заприсягнутися, що той її не бачить.

Імам невдоволено захитав головою, зацокав язиком і, щось бурмочучи, махнув у бік Хаміди субхою.[11]

Імам зачинив мечеть на ключ і подріботів у ніч.

Хаміда виглянула з-за кондиціонера. Пішов. Тільки вона зібралася розбігтися і скочити з мечеті, як відчула, що спина не розгинається. Чортів радикуліт.

– Ой, – сказала Хаміда і спробувала розігнутися ще раз.

– Ой, – сказала Хаміда вдруге і заголосила: – Джамухо! Джамухо, хай тобі чорт, допоможи мені звідси злізти!

* * *

– Я не хочу лякати вас пеклом і не збираюся описувати, як добре біля Всевишнього. Словами цього не опишеш, а все інше ви й так чули від імама Мусси. Скажу коротко: хто вірує у Всевишнього і Судний день, той нехай говорить на благо або нехай мовчить. Аллах послав мене, аби перевірити вашу гостинність, бо ж пророк Мухаммад заповідав нам, що гість приносить у дім десять блаженств, з яких одне забирає собі, а дев’ять залишає господареві. Я прийшов для того, аби подякувати вам за гостинність, яку ви мені, на славу Аллаха, виказали, хоч і не знали, що то був я. Завтра вранці, іншалла,[12] я повертаюся в Укранію, де в мене, з нескінченної милості Всеблагого, нове життя і нова сім’я, тож більше я вас не побачу. Та й бачити, правду кажучи, не хочу, – сказав дідусь Саїда ротом його май-френда з Укранії. – Ви вже всі дорослі, й мені тут робити нічого. Живіть своїм життям. Ви виросли хорошими дітьми, і я бажаю щасливих років вашим сім’ям.

– Нашим сім’ям кінець, раз наш дідусь говорить устами невірного! – озвався Ібрагім, племінник Рамадана, брата Саїдова батька.

– Мовчи, Ібрагіме, бо не відаєш, що кажеш. Всевишньому видніше, – сикнув на нього Мохаммед Сулейман, найрозважливіший із Туейрі.

Постоялець усміхнувся, чим несподівано нагадав Саїдові покійного Хамаду аль Туейрі, і провадив далі:

– За все, що ви мені зробили, я хочу наповнити ваші серця радістю і сказати вам, що сімейне прокляття роду Туейрі з милості Аллаха може бути знято.

– Прокляття дому Туейрі! – загомоніли бедуїни. Про нього в родині Саїда воліли не говорити, але всі чоловіки добре знали, що таке прокляття Туейрі.

– Всі ви знаєте, що стається з чоловіком у домі Туейрі, коли настає час одружуватися, – сказав старий Хамада вустами юнака.

Бедуїни закивали головами. Закивав і Саїд, уже й не ніяковіючи та не дивуючись нічому, а сумно згадуючи всі моменти, пов’язані з родовим прокльоном, що тяжів над їхньою родиною вже кількадесят років.

– Це принизливо! – озвавсь Ісмаїл Сулейман.

– Так, – загуло товариство. Нікому не хотілося згадувати, що трапилося з кожним із них у шлюбну ніч.

– Так ось, діти мої, милістю Всеблагого завіси темряви впали з моїх очей, тож я, спізнавши небесні покрови та здійнявшись у духовні сфери, ясно уздрів, що ми заслужили на цей сором, – сказав Хамада. – Колись давно, коли мій прапрадід був ще